А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

Ненацкий Збигнев

Пригоди самоходика - 1. Острів злочинців


 

На этой странице выложена электронная книга Пригоди самоходика - 1. Острів злочинців автора, которого зовут Ненацкий Збигнев. В электроннной библиотеке park5.ru можно скачать бесплатно книгу Пригоди самоходика - 1. Острів злочинців или читать онлайн книгу Ненацкий Збигнев - Пригоди самоходика - 1. Острів злочинців без регистрации и без СМС.

Размер архива с книгой Пригоди самоходика - 1. Острів злочинців равен 158.55 KB

Ненацкий Збигнев - Пригоди самоходика - 1. Острів злочинців => скачать бесплатно электронную книгу



Пригоди самоходика – 1
AVB
«Острів злочинців»: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"; Київ; 1967
Аннотация
Дія цієї повісті відомого польського письменника З. Ненацького відбувається в наші дні, але вона тісно зв'язана з подіями другої світової війни.
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
Збігнєв Ненацький
Острів злочинців
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Дивовижна спадщина. — Загадковий автомобіль дядька Громилла. — Що воно таке? — Сенсація на вулиці. — Бридкий хробак. — Кпини біля бензоколонки. — Шалена швидкість. — Подив автомобілістів. — На що здатна дядькова машина.
Не треба шукати пригоди. Її не знайдеш, хоч би ти й подався аж на край світу, за глибокі моря і високі гори. Вона не з'явиться, хоч би чекав на неї день і ніч, хоч би навіть вдавався до провокацій і розставляв на неї пастки. Не озветься на жодне благання, і може статися, що її не знайдеш навіть там, де вона вже спіткала багатьох. Хіба ж не доводилося часом подорожнім перетинати відомий своєю бурхливістю океан, коли той був спокійний, наче ставок у селі? Хіба ж не доводилося багато кому продиратися крізь найдикіші джунглі й не натрапити ні на тубільців, що зазіхали б на їхнє життя, ні на кровожерних звірів; дикі джунглі були такі ж безпечні, як міський парк.
Бо пригоди не треба шукати. Вона прийде сама — несподівана та неймовірна — і найчастіше тоді, коли ми не чекаємо й не хочемо її, коли вона нам не потрібна! Спершу вона подає нам тільки знак — ось я, прийшла по тебе, хочу втягти тебе в свою гру. Ти одразу мусиш здогадатися, що то власне її знак, мусиш його впізнати серед тисячі інших знаків. Не можна легковажити її покликом чи відкладати зустріч на потім. Пригода не любить лінивих. Обмине тебе та й піде собі і вже не вернеться знов…
Незвичайна пригода, яка сталася зі мною на Острові злочинців, постукала до мене наприкінці червня 1961 року. Вбрана у форму листоноші, вона подала мені запечатаного конверта з написом:
«Адвокатська колегія № 3 в Кракові».
У конверті лежала оповістка колегії про те, що цього року набирає чинності заповіт мого дядька Стефана Гро-милла, який помер іще торік. Згідно з цим заповітом, я стаю власником у Кракові «цегляного автомобільного гаража, а також механічного екіпажа, котрий є в ньому». Далі було зазначено, що, сплативши якісь там гроші за оформлення спадку, я мушу «ввійти в права власника цегляного автомобільного гаража, а також механічного екіпажа, котрий є в ньому».
Сказати по щирості, той лист завдав мені клопоту. Я не відчував потреби ставати власником автомобільного гаража у Кракові, адже я жив у Лодзі. Наскільки я пам ятав, той «Механічний екіпаж» був жахливий старий автомобіль, і людині мого громадського становища й мого віку краще було б в нього не сідати.
Чи міг я припустити — або хтось із вас сподіватися — що той лист з адвокатської колегії є поклик справжньої, сповненої небезпек пригоди?
Я зателефонував до свого меншого брата, надумавши подарувати йому «цегляний автомобільний гараж, а також механічний екіпаж, котрий є в ньому».
Брат відмовився. Він теж отримав листа з «Адвокатської колегії № 3 в Кракові» і, згідно з заповітом дядька Стефана Громилла, став власником ощадкнижки з вісімдесятьма тисячами злотих.
— За ці гроші я зможу, якщо схочу, купити собі нову машину, — сказав мені менший брат Павло. — Навіщо мені дядьків мотлох? Та й гараж у Кракові мені ні до чого. Спродай його, — порадив мені брат.
Я подзвонив до кузини Францішки. Коли й вона теж дістала листа з Кракова й успадкувала комплект дядькових стильних меблів і шафу з книжками.
— Поясни мені, моя люба, — мовив я, — чого це дядькові Громиллі заманулося саме мені подарувати гараж і той старий ридван? Чи не розумніше було б відписати мені шафу з книжками? Правда, найбільше я хотів би мати вісімдесят тисяч на ощадкнижці.
— Востаннє ми бачились із дядьком два роки тому, — нагадала мені Францішка, — коли ховали тітку Анну. Чи ти не хвалився тоді, що саме здобув права водія?
— Так, так. Тепер я все розумію. Дядько гадав, що для мене буде бозна-яка радість його подарунок.
Тож хотів я чи не хотів, а мусив «ввійти в права власника цегляного автомобільного гаража, а також механічного екіпажа, котрий є в ньому». Я подався до Кракова, поспішаючи скінчити з цим ділом, бо на початку липня мав виїхати на тривалий час. Один мій приятель попросив мене, щоб я спробував з'ясувати цікаву історію. Я погодився, сподіваючись, що це розважить мене під час відпустки, яка досі не обіцяла мені нічого втішного.
Я надумав послухатись ради мого меншого брата — продати і гараж, і дядьків автомобіль. «Хтозна, — думав я, — може, за вторговані гроші пощастить купити на виплат новий автомобіль? Він став би мені в нагоді під час відпустки».
Покупця на гараж я знайшов дуже швидко, тяжче було збутися «механічного екіпажа» дядька Громилла. Кожен, хто оглядав цю фуру, збентежено посміхався й одразу ж прощався зі мною, навіть не спитавши за ціну.
Вигляд цієї чудернацької машини міг відстрашити кожну нормальну людину і тішив би тільки когось, схильного до найбільшої екстравагантності, когось, хто не зважав би на те, що поява цього ридвана на вулицях міста викличе подив перехожих, а кожна зупинка біля хідника збере натовп глузливих дітлахів. Машина мого дядька могла насправді порушити громадський спокій, бо, угледівши її на вулиці, вражені водії «варшав», «сирен» та «Москвичів» натискали б на клаксони, аби впевнитися, що вони не сплять і оте «казна-що» — не «летюча тарілка» з Марса.
Уявіть собі пошарпаний човен, зеленаво-жовтий, у брунатних і темно-синіх плямах, на чотирьох маленьких колесах, з яких тільки задні мають шпиці. На цей човен напнуто злинялий брезентовий намет кольору хакі з целулоїдними віконцями — спереду, ззаду і з боків. Наметець чималий — зрештою в цьому ридвані можуть вміститися аж четверо; та ще в наметі є якісь чудернацькі механізми. Признатися, то я й не пробував зрушити машину з місця — я її страшився.
— Прошу зважити, — звернувся я до одного ветеринара, якому заманулося купити мій гараж. — Гараж великий, цегляний, сухий, світлий, до того ж з добре устаткованим ремонтним верстатом. Гадаю, що для вас буде вигідно придбати у мене за невелику додаткову платню ще й автомобіль мого дядька.
— Це не автомобіль, — рішуче відказав ветеринар.
— Пробачте, а що ж це таке?
— Не знаю. Але це напевно не автомобіль. Якби я на ньому поїхав у село лікувати коней чи корів, люди тікали б од мене і я втратив би клієнтів.
— То розберіть його на частини, — порадив я.
— Пане, — аж злякався ветеринар, — а до якої машини підійшла б хоч одна деталь звідси? Хіба що продати як брухт, на кілограми? Але це ви вже зробіть самі.
Ветеринар зазирнув крізь целулоїдне віконце всередину машини.
— Гляньте, — сказав він, — ваш дядько був, певне, неабиякий дивак. На розподільній дошці стільки стрілок, наче у новітньому кадилаку. Ця машина не розвине й шістдесяти кілометрів на годину, а на спідометрі зазначено аж двісті вісімдесят кілометрів. Мабуть, — застеріг він мене, — цей віз взагалі не зрушить з місця. Тьху, — сплюнув ветеринар. — Щось таке може тільки наснитися людині, та й то під лиху годину.
Ветеринар виявився людиною дуже цікавою. Він навіть підняв капота машини і оглянув мотор.
— Здається, є передній і задній привід, — сказав він, і я теж переконався в цьому.
— Має дванадцять циліндрів, — додав він. Ми оглянули коробку швидкостей.
— Бачте, чотири передні швидкості й одна задня.
Ми роздивилися геть усю машину, перевірили електричні приводи. Я встромив ключика, і мотор одразу ж запрацював, дуже тихо, майже нечутно.
Ветеринар почухав потилицю.
— Ну, гаразд, — лагідно мовив він, — додам п'ять тисяч та й куплю у вас гараж разом з цією фурою.
Але і я тим часом зробив кілька цікавих спостережень і тепер уже з меншим жахом дивився на машину дядька Громилла.
Спробував я також уявити собі постать мого дядька. Було це досить важко, бо знайомство з ним обмежувалося кількома родинними зустрічами і тим, що про нього казали в сім'ї. А розповідали про дядька як про фантазера й дивака, освіченого й дуже здібного, якому, проте, в житті не поталанило. Дядько Громилло був інженер-механік, колись він непогано заробляв, та мало не весь заробіток поглинали винаходи, які він без упину вдосконалював і пропонував відповідним установам.
Винайшов дядько Громилло замок, який не одімкнули б і найхитріші злодії, зробив водонепроникні двері, залізничні гальма, що діяли куди краще, ніж ті, якими користуються звичайно. Зробив також якийсь спеціальний прилад мити кухонне начиння, винайшов особливий гатунок вогнетривкого скла. Жоден з тих винаходів ніколи не був застосований. Чому? Цього ніхто з нашої родини не знав. Певно, то були не дуже практичні винаходи. Пам'ятаю, як колись він подарував моїм батькам свій феноменальний замок. Батьки почепили його на льосі, куди довго ніхто не ходив, і хатня робітниця загубила нарешті від нього ключа. Жоден слюсар не зміг тоді відімкнути замка, і довелося висадити двері разом з одвірком, що дуже розгнівило моїх батьків. Відтоді вони ніколи не наважувалися замикати щось замком, який зробив мій дядько, хоча він пропонував свої послуги й далі.
— Ну, то як, берете п'ять тисяч? — спитав ветеринар. Я заперечливо похитав головою.
— Даю вам десять, — нараз надбавив він.
І власне це переконало мене, що машина мого дядька варта більшого, ніж могло здатися спочатку.
— Мені спало на думку, — відказав я ветеринарові, — що все-таки ця машина лишилася на згадку про мого дядька, і я не можу так одразу з нею розлучитися.
— Як собі хочете, — образився ветеринар. — Але в Кракові всі знають, що ваш дядько був дивак. І машина ця теж дивацька.
Я зітхнув з удаваним жалем.
— Нічого не вдієш. Це пам'ятка для нашої родини, і я заберу машину до Лодзі.
Ветеринар знизав плечима, заплатив за гараж і попрощався зі мною дуже холодно. Він, мабуть, образився на мене, бо спершу я гаряче переконував його купити машину, а тоді відмовився продавати.
Мені було трохи боязко сідати за кермо дядькового ридвана. Насамперед я пересвідчився, що в баку лишилося тільки десять літрів бензину. Потім налив води до радіатора, перевірив рівень мастила в двигуні й переконався, що, крім пального, машині нічого не бракує, щоб можна було здійснити на ній подорож від Кракова до Лодзі.
Гальма діяли добре, машина слухняно корилася найменшому рухові керма й одразу реагувала, тільки-но я натискував педаль газу.
Я виїхав з брами на вулицю й одразу відчув себе впевнено. Динамомашина заряджала акумулятор — чого ж іще можна було вимагати від цього ридвана? Правда, їхати мені було неспокійно, бо на вулицях машина викликала сенсацію. Коли я зупинився на перехресті перед червоним світлом, одразу ж якийсь перехожий зазирнув до мене крізь целулоїдне віконце й глузливо спитав: «Пане, де продають такі паротяги?» Навіть міліціонер-регулювальник, побачивши мій ридван, так здивувався, що аж руки опустив, і це одразу ж збило з пантелику водіїв усіх машин на перехресті.
Через місто я їхав поволі, сподіваючись перевірити швидкість машини на шосе.
На околиці я під'їхав до бензоколонки. В черзі стояли вже три приватні машини — жовтий «вартбург», зелена «сімка» та «Москвич». Не встиг я під'їхати до колонки, як з цих машин повискакували водії і оточили мій ридван.
— Ох і налякали ж ви нас! — вигукнув огрядний власник «вартбурга», жартома схопившись за серце. — Я гадав, що то летить гелікоптер, в якого одірвався пропелер.
— Та ні, — похитав головою власник «сімки», — воно ж схоже на підводного човна.
— Чи на залізничну дрезину, — додав водій «Москвича».
А працівник бензоколонки у засмальцьованому комбінезоні, підійшовши до мене, глузливо спитав:
— Пробачте, а чим ви будете заправляти свій танк? Нафтою? Вугіллям? Саліциловим спиртом чи самогоном? А може, вашій машині надає руху балон? То ми водню не продаємо.
Не кажучи й слова, я вийшов з машини і подався до каси сплатити за тридцять літрів бензину. Сказати щиро, то коли я відійшов од віконця і глянув на чергу машин біля бензоколонки, мені аж дух перехопило. Допіру тут, серед автомобілів, що виблискували лаком, машина дядька Громилла вразила мене своїм жахливим виглядом. То була потвора, а не автомобіль, страхіття, покруч відрази й гидоти. Човен на чотирьох колесах стовбичив серед новеньких, обтічної форми, блискучих машин і дивився на мене лупатими очима фар. Здавалося, що то причаївся величезний бридкий хробак, націлившись когось ізжерти. На мить мені захотілося кинути машину и потай утекти звідси, лишивши її напризволяще. Та я зборов відразу. Врешті, «хробак» дуже пристойно віз мене містом, може і далі він поводитиметься так само?
Огрядний власник «вартбурга» вже заправив пальним свою машину.
— Пане, — звернувся він до мене, від'їжджаючи, — ви, певне, до музею ведете це бидло?
Я нічого не відповів.
Власник «Москвича» спитав мене ввічливо, але голос його звучав глузливо:
— Чи можна цією машиною ще й орати?
Знову я не обізвався. Нарешті вони дали мені спокій. Машини одна по одній від'їздили від бензоколонки, і, коли місце для мене звільнилося, я під'їхав до гумового шланга. Працівник у комбінезоні, довідавшись од мене, де отвір бака, налив тридцять літрів бензину. Коли я закручував покришку отвору, він конфіденційно шепнув мені:
— Пане, зізнайтеся, що воно за машина?
— Родинна реліквія.
Коли я рушив, він крикнув навздогін:
— Мабуть, у вашій родині не всі були сповна розуму.
Я хотів уже спинити машину й вилаяти його, та передумав. Мій ридван був такий чудернацький, що це могло виправдати найущипливіші кпини…
Шосе було широке, рівне й зовсім безлюдне. Жодної машини аж до темної стіни лісу, що виднівся десь на обрії. Ридван дядька Громилла йшов чудово, вже за п ятна-дцять секунд спідометр показував шістдесят кілометрів, потім стрілка підскочила до вісімдесяти. Коли вона показала дев'яносто, я ввімкнув четверту швидкість. Стрілка спідометра й далі посувалася праворуч — сто, сто десять, сто двадцять, навіть сто сорок кілометрів. Здавалося неймовірним, що машина мчить з такою швидкістю, адже це зовсім не відчувалося. Вона мала відносно вузький і довгий кузов, проте широко поставлені колеса, і через те мчала, ніби спортивна машина.
Невдовзі я наздогнав «Москвича», якого бачив біля бензоколонки. Його власник вгледів мене в люстерко й додав газу. Він їхав посередині шосе і не збирався давати мені дорогу. Мабуть, йому здавалося неймовірним, що я здатний його випередити. Я тричі просигналив, поки він звернув трохи праворуч. Коли я промчав повз «Москвича» із швидкістю сто сорок кілометрів на годину, водій навіть не здумав гнатися за мною.
Десять хвилин по тому я порівнявся із «сімкою». Щоб похизуватися чудовою швидкістю мого «хробака», я натиснув педаль газу. «Сімку» я перегнав, коли стрілка спідометра показувала сто п'ятдесят кілометрів, та одразу ж мусив зменшити швидкість, бо був поворот, а далі серединою дороги їхав селянський віз. «Сімка» наздогнала мене, та за хвилю я знову вирвався вперед і мчав так, поки мало не налетів на «вартбурга». Швидкість тепер сягала ста сімдесяти кілометрів на годину. «Вартбург» лишився далеко позаду, хоч його власник зробив усе, аби я його не обігнав.
На шосе ставало дедалі більше машин, і я поїхав повільніше. Тепер я вже знав, чого вартий ридван дядька Громилла, тож не хотів наражатися на небезпеку.
«Вартбург» догнав мене і випередив; його огрядний власник висунув руку в вікно і подав мені знак спинитися. Я з'їхав на узбіччя.
Власник «вартбурга» клусом підбіг до моєї машини.
— Пане, пане, — гарячково промовив він, — що то за чортовиння? Що то за сатана? Продайте його мені або поміняймося. На «вартбурга».
Я знизав плечима.
— Не продається. Це родинна реліквія.
Тоді він почав благати, щоб я дозволив хоч глянути на мотор. Звичайно, я дозволив.
Під'їхала «сімка», а тоді «Москвич». Вони спинилися біля нас, і водії повилазили з машин.
— Запоров двигун, еге ж? — переможно спитали вони, побачивши, що капот машини піднято.
— Ні, ні, я тільки так, з цікавості, зазирнув усередину, — пояснив огрядний власник «вартбурга». — Дванадцять циліндрів! Слухайте, панове, це страховище — чудова машина!
Водії познімали піджаки, роздивлялися мотор, лазили під машину.
— Чи воно й по воді може пливти? — спитав мене власник «Москвича». — Адже тут ззаду є якір!
— Звичайно, ця машина може пливти й по воді, — переконано відповів я. Тепер я був певен, що автомобіль дядька Громилла може геть усе. Чи майже все.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
«Феррарі 410». — Назустріч пригоді. — Таємниця чудернацької машини. — Дівчина з автостопом. — Автомобілем по Віслі. — Геніальний дядько Громилло. — Цехоцінек. — Прощання з Терезою.
Протягом п'яти день мій ридван стояв на платній автостоянці, щільно вкритий брезентом. Опинився він серед блискучих модерних машин, і ніхто, крім контролера стоянки, навіть уявлення не мав, якого кошмарного, бридкого хробака сховано під цим брезентом.
Тим часом у відділі комунікацій я зареєстрував його на своє ім'я, визначивши в реєстраційному бланку тип моєї машини, як «сам» конструкції інженера Стефана Громилла. Я підготувався також до майбутньої відпустки і насамперед купив дещо, тож гроші, одержані за гараж у Кракові, стали мені в пригоді.
«Сам» дядька Громилла збагатився на радіоприймача. Купив я ще сучасний, гарний, призначений для відпочинку намет з великими вікнами й верандою.
Якось увечері я зняв із «сама» брезент і поїхав до автомобільної майстерні нашої редакції, де механік мав оглянути машину, пообіцявши мені нікому про неї не казати. Адже я боявся стати об'єктом кпин моїх редакційних колег, власників гарних новітніх машин.
Коли я привіз свого «сама» до майстерні, механік вибухнув реготом. Та тільки-но він підняв капот мого ридвана, як перестав сміятися.
— Дванадцять циліндрів! — це був перший здивований вигук механіка.
Далі залунали захоплені вигуки:
— Чи ви знаєте, який мотор має ця потвора? Двигун найпотужнішого «феррарі 410 Супер-Америка». Гляньте на цю табличку. Це двигун з «феррарі», однієї з найшвидших у світі машин туристично-спортивного типу. Її максимальна швидкість при звичайному навантаженні — двісті п ятдесят кілометрів на годину. Пане, це найшвидша машина з-поміж тих, що їздять польськими дорогами. Де ваш дядько дістав цей мотор?
Я не мав уявлення, звідкіля дядько Громилло дістав мотор італійського автомобіля «феррарі 410». Далі з'ясувалося, що не лише мотор, а й шасі було тієї ж марки. Тільки кузов, власне, верхня його частина, було зроблено самотужки, а відтак і вся машина набула жахливого вигляду.
— Я вже знаю, — сказав механік. — Ваш дядько жив у Кракові, еге ж? Я читав у газеті, що якийсь італієць два роки тому розбився по дорозі до Закопаного — він їхав надто швидко власною машиною «феррарі 410». Певно, ваш дядько купив цю розбиту машину, відремонтував мотор, а кузов доробив сам.
Огляд машини тривав досить довго. Тільки о третій годині ночі — безлюдними вулицями і під захистом темряви — я виїхав з міста. Задня частина «сама» була заповнена туристичним майном, яке я взяв із собою у відпустку. Тихо грало радіо. Та куди приємніше за музику звучали в моїх вухах слова механіка, які він сказав мені на прощання:
— В мене було надто мало часу, щоб детальніше оглянути вашу машину. Можу тільки сказати, що в ній сила-силенна пристроїв, призначення яких я не можу пояснити. В часі подорожі ви матимете через машину багато приємних несподіванок.
Цією загадковою машиною я вирушив назустріч пригоді, яка чекала на мене, — я був певен, що вона кликала мене. Пригода могла зустрітися мені завтра чи за тиждень.

Ненацкий Збигнев - Пригоди самоходика - 1. Острів злочинців => читать онлайн книгу далее