А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

Покальчук Юрко

Озерний вітер


 

На этой странице выложена электронная книга Озерний вітер автора, которого зовут Покальчук Юрко. В электроннной библиотеке park5.ru можно скачать бесплатно книгу Озерний вітер или читать онлайн книгу Покальчук Юрко - Озерний вітер без регистрации и без СМС.

Размер архива с книгой Озерний вітер равен 152.19 KB

Покальчук Юрко - Озерний вітер => скачать бесплатно электронную книгу




Зеленава вода спалахнула тисячами золотих іскринок в ту мить, коли сонне вийшло в зеніт і над озером враз щезла тінь від довкружних дерев віковічного лісу, що завмер навколо. Сонячне світло залило срібну гладінь Озера, вже прямими своїми променями пробиваючи товщу води аж до дна, до глибин, до сонних ще від зимової сплячки донних вод, того завмерлого на зиму життя, яке з весною завирувало по всій поліській пущі – в озерах і лісах, в болотах і ставках, у верховіттях дерев і в підземних печерах, у найгустіших нетрях старого лісу.
Сьогодні був саме той день. Саме в такі дні, як сьогодні, набирала весна того розмаху і сили, коли за нею вже відчувалося тепло, а потім і гаряче літо. У такий день, здавалося, можна почути, як росте трава, як наливається соком молоденьке листя на деревах і як вибухають різнокольоровою райдугою в пробудженій пущі лісові квіти.
Кожного року, коли воду Озера врешті починає зігрівати отой найпотужніший промінь, який, розскочившись у глибинах безліччю сонячних зайчиків, засвічує світло весни і на дні Озера, прокидається до життя підводне царство Царівни О.
Вона давно чекала цього знаку сонця, саме цього променя, ще відтоді, як зійшла з Озера крига і забовваніли на деревах перші бруньки.
Царівна О вийшла з води, закутана у довгі свої коси. Волосся повивало її оголене тіло мовби темнозеленою шаллю чи хусткою, кінці якої спадали до п’ят. Ледь торкаючись води, вона ніби стояла і водночас линула поверхнею Озера зі швидкістю, якої бажалося їй.
Вона обходила береги Озера, розкидаючи теплий мул з озерного дна, у такий спосіб пробуджуючи до життя поснулі кущі й дерева, трави і верболози, усю прибережну рослинність. Все було як завжди. Все було гаразд, наставала весна. Царівна впорала свої найнагальніші справи і знову занурилася на дно Озера. Ще могла трохи спочити, дозволити собі улюблені підводні ігри, знову поринути всім єством тільки й тільки у той обшир, який належав цілком і повністю саме їй. І більше нікому. Вона була Володаркою Озера, а що Озеро було найбільшим в усій пущі, то Царівна О була володаркою усіх озер, усього Озерного краю, усього того, що в цім краї було пов’язане із життям води й у воді.
Цього ж дня, коли райдужній промінь проник у глибінь Озера і воно засвітилося зсередини, в центрі озерного свічада раптом випірнула, з силою вириваючись з води більш ніж до пояса і тягнучись обличчям до сонця, струнка постать з густим волоссям по плечі.
Веселий сміх залунав над Озером, і спритні худорляві руки замигтіли у воді. Легко і швидко озерний мешканець поплив до берега.
На берег він просто вискочив і, пробігши кілька кроків по біленькому озерному піску, що встеляв прибережне плесо, дістався гартованого часом товстезного дерева, яке невідомо вже коли збили буря й блискавиця, не вирвавши, однак, його з корінням, не пошкодивши зв’язку з землею, а лише пригнувши стовбур до землі.
Враз вистрибнувши на дерево, він простягнувся на ньому, випростався горічерева і завмер у приємній дрімоті під ніжним промінням весняного сонця.
Це був хлопчик у тому ранньому підлітковому віці, щойно з дитинства, коли тільки-но проступають ознаки майбутньої дорослості і навіть неоковирність чи незграбність не псують враження, а лише викликають замилування.
Озерний мешканець лежав голий проти сонця, і було видно, що худорляве тіло, поза сумнівом, гарно сформоване вже тепер. Природа відміряла йому усе пропорційно настільки, що важко було б тут говорити про якусь незграбність.
Його довге густе волосся, що здавалося зеленим, коли він випірнув з Озера, підсихаючи на сонці, ставало світлішим, точніше – русявим з білявими переливами. Зараз, коли він спав, воно звисало на стовбур дерева розкішними пасмами.
Тонкі, виразні риси обличчя, правильний ніс, пухкуваті широкі вуста, міцне, вперте підборіддя, довгі пухнасті вії, темної, майже чорної барви, як і густі брови такого ж кольору, складалися в чарівливий образ.
Вії прикривали великі, трохи видовжені в кутиках очі, мінилися в кольорові від зеленого до пронизливо блакитного, залежно від того, яке довкілля оточувало їх володаря.
Отак виглядав Волин, озерний княжич, якого виростила й викохала Володарка Озера на втіху собі й радість усьому озерному князівству, усьому, що живе й бутує в глибокій поліській пущі, – живому й неживому, чарівному й звичайному, вічному, як Ліс і Озеро, й змінному, як квітка, як весна, як вітер, як дощ. І як Людина.
Відколи він пам’ятав себе, жив на дні Озера, там же й впокорювався в зимовому сні.
Весна, прихід тепла завжди означали для нього початок чудового періоду – повного пригод, розваг з друзями і нових пізнань. О цій порі року всі пробуджувалися від сну, всі знаходили одне одного, зустрічались, бавилися і виконували належне їм згідно з їхнім природним призначенням. Жили.
А коли настала осінь, холодало, з початком заморозків, опускався Волин разом із Царівною О на дно Озера і після прощального бенкету засинав у знемозі від утоми за ціле літо, аби прокинутися знову навесні і поринути у вири літніх буянь.
Раз по раз виникало у нього питання і бажання спізнати більше про себе і про довколишній світ. Але відповіді на найголовніше питання не давав йому ніхто, бо, певне, ніхто й не знав справжньої відповіді.
Багато знала Царівна О. Їй належало знати, вона ж бо була Володаркою Озера, Озерного краю.
Вона знала й те, що бентежило Волина, що викликало у нього неспокій, що виринало несподівано серед усіх ігр і розваг, пестощів і шалів.
Царівна О могла і не могла розповісти Волинові найголовнішого, бо це могло б означати руїну, коловерть, зміну, небезпеку для їхніх взаємин, для усього того ладу, того внутрішнього миру, в якому жив Волин.
Перша відповідь була дуже проста – саме Царівна О створила Волина таким, яким він був зараз, створила його для себе, бо закохалась у дітвака, і раптом заманулося їй виростити собі коханця, назавжди юного і прекрасного. Так з’явився Волин на дні Озера. Чи краще сказати – ось чому з’явився Волин в Озерному краї.
Колись дуже давно (хто може виміряти той час!) із родини, яка прихистилася біля лісового озера, зник хлопчик. Ясноокий і високочолий, світловолосий і стрункий. Жив він перед тим у людській родині, мав батька й матір, братів і сестер. Але якось життєва буря – чи то й війна, чи то мор – вибила людей на час із їхніх родових гнізд, і вони заглибились у ліси й пущу, аби перечекати лиху пору, аж доки можна буде повернутися в домівку.
Волин зростав у лісі напрочуд добре, знав чимало з його таємниць. Лісові трави і звірі з раннього дитинства були хлопчикові друзями, відкривали йому свої таїни. Перше розуміння лісу перейшло до Волина від бабусі, яка зналася на лікуванні й чаклуванні. Бабуся вчила Волина і приказувала: «Це тобі не вічне життя, дитинко! Доля в тебе нелегка, виняткова! Ти у нас зірочка в небі, ясне світло! Аби ж ти лишався з нами довше, приніс би нам щастя!»
Батьки Волина сміялися і було навіть лаяли стару: «Що ти таке кажеш, бабо? Дивись, ще наврочиш!»
Баба відказувала: «Я віщую лиш те, що зірки пророчать, що написано у Книзі життя! Кажу, що бачу, дарма мене звинувачуєте! Доля в нього особлива! Він буде над усіма, для всіх, усіма люблений...»
Бабуся померла, коли вони ще жили в селі і Волин мав десь із дев’ять років. Він дуже побивався за бабусею, бо без неї почув себе раптом, навіть при батькові й матері, ніби самотнім.
Як вона померла, пішло усе в родині невлад, одне лихо за одним почали стукати у двері, аж доки не наскочила справжня біда – чужинське нашестя – і не вигнало усю родину світ за очі з рідної хати.
Бабусю поховали на околиці села, неподалік від садиби Волинових батьків. Не минуло й року, як виросла на могилі розлога калина, та ще й на диво одразу ж заплодоносила. Маленький Волин часто приходив туди, сідав під деревом і подумки розмовляв з бабусею. Йому не раз здавалося, що він чує її, що говорить вона до нього шерехом калинових листочків, усміхається калиновими ягодами, повними і червоними, хоч усього їх вродило першого літа три брості.
Волинові якось дня тихенько нашурхотіла на вухо саме калина, що надходить біда. Він розповів усе вдома, і батько його, Стир, спершу посміявся з його слів, а потім споважнішав.
Якщо бабуся говорила з онуком і з тамтого світу його попереджала, то могло бути правдою. Видно, коли відходила вона у потойбічний світ, що зветься Нав, то запримітила собі стежку, якою йшла. А такій людині, кажуть мудрі, боги можуть посприяти повернутися у наш, людський, світ, який зоветься Яв. Є ще й третій світ – Прав, але це вже світ, у якому живуть лише Ті, що все знають, Боги Світу.
Коротше кажучи, Стир потроху готував запаси харчів і всякого начиння про той випадок, коли б довелося кудись тікати, чи пересиджувати біду. Час, однак, минав, усе було тихо й спокійно, пересторога не справджувалась. Стир не лаяв Волина і не нагадував йому про, здається, неслушну бабусину пересторогу з того світу.
Та син якось сам сказав йому:
– Бабуся казала, що ми тікатимемо, а потім я надовго піду в далекий світ.
На його слова цього разу вже менше звернули увагу, а згодом і розмови про це втихли. Волин і далі багато часу проводив у лісі І в лісовому житті знаходив для себе більше розваг, ніж вдома зі своїми двома меншими братами і двома старшими сестрами.
Лагідний, добросердий, але відлюдник. Таким ріс змалечку. Змалечку ж і видно було, що напрочуд ладний росте, ставний, міцний і пружний.
Саме в той рік, коли хлопчик ставав підлітком і котилося йому незабаром до раннього юнацтва, а вони вже жили в пущі, мати почала бідкатися батькові:
– Дивися, який він ще дитинний! А живе сам у собі, ніякої цікавості до людей у нього немає. І не згадує, як ми у селі жили, які в нього там товариші були й товаришки. До речі, я лише на кілька літ старша була, ніж він нині, коли за тебе пішла! І не кажи, що й ти в його віці зовсім не думав про дівчат, про майбутнє своє життя.
– Та думав, думав, – погоджувався батько. – Тільки ж ми жили у селі, серед людей. А це вже три роки відлюдьками у лісі – полювання, ягоди та ось грядки твої, що над болотом,– так і живемо. Я вже гадаю, чи не пора нам вертатися у людський світ, до людей? Поїду я, мабуть, у село, подивлюсь, що там сталося після тієї напасті, як там люд наш. Щодо Волина, то маємо ще час, а от наші дівчата обидві старші за нього. От їм пора до шлюбу! Ти чому про це нічого не кажеш?
– Знаєш, чоловіче, дівчата наші – гарні! Заміж повискакують, лиш у село вернемось. Тільки роззирнутися треба, хто сватами може бути і які з женихів хазяї. Я за дівчат не хвилююсь. Про хлопців менших ще рано думати... А от Волин... Тут мені серце віщує щось неспокійне. Чомусь аж моторошно часом, як починаю думати про його долю... Піде, бува, у пущу, а в мене раптом серце як затьохкає в грудях, аж подих перехоплює. Страшно стає за хлопця. Я раз отак побігла було його шукати. Ніби світ за очі бігла. Вибігла до Озера – глядь, а він сидить на верболозі, що схилився над Озером, й у воду вдивляється. Мене й не помітив, доки не гукнула його. А тоді стрепенувся якось перелякано, ніби зі сну, і дивиться на мене невидющими очима якусь мить, ніби не пізнає... Та враз усміхнувся: «Чого це ви, мамо, прибігли? Що з вами?»
Я кажу, що чомусь злякалась за нього, аби він у пущі не заблудився. А він сміється, запевняє, що за ці роки кожну стежку тут довкруж вивідав. І де болото, де хащі, де стежки, де і що на Озері – все знає. «Чого за мене боятися, – каже.– Не турбуйтесь, мамо, – я вже великий!»
Батько Волина, Стир , подався у село, з якого родина втекла кілька років тому. Стояло село далеко звідси, край дороги, і напали на нього лихі зайди, які йшли великим полчищем на Схід і нищили на своєму шляху все, що зустрічали. Грабували людей, ґвалтували жінок, налили хати. Людське життя стало безцінню.
Стир спромігся врятувати свою родину, бо оселя його стояла на околиці села, аж на узліссі, з протилежного краю села, звідки прийшли завойовники. І коли загуркотіла кіннота на шляху, заголосили жінки та запалали хати, усі, хто міг, кинулись навтьоки до лісу.
Люті лицарі ганялися за людьми і по лісових хащах. Лиш ті, хто добре знав лісові таїни, змогли врятуватися.
А хто знав краще ліс за родину Волина?
Кілька днів пересиділи вони усі в печері, яку Стир віднайшов колись давно, але нікому про неї не казав. Ніби знав, що таємниця придасться колись.
Дивна була та печера. Схована в хащах, вона вела углиб пагорба, вхід до неї так закривали густі зарості ліщини й терену, що, навіть стоячи поруч, сторонній ніколи б не здогадався про її існування.
Всередині можна було помітити, що колись давно тут жили люди, бо великі важкі камені вочевидь було принесено до печери, аби палити між ними вогнище і готувати якусь їжу. Високо вгорі знайшовся невеличкий отвір назовні, через який проходило повітря і підіймався дим з багаття. Тут давним-давно ніхто не жив. Це видно було з куряви на камінній долівці і плісняви на стінах печери. Поприбирали, позамітали, і родина Волина дістала доволі затишний схрон на якийсь час.
Як тільки світало, виходили збирати ягоди й горіхи. Добре, що хоч на це вже прийшла лісова пора. Але харчів бракувало, і за кілька днів Стир подався поночі до села. Повернувся на другу ніч, навантажений усім, що міг дотягти і що позбирав із розграбованої садиби. Ще ходив кілька разів ночами.
Одного разу Стир повернувся над ранок.
Вів за собою коня з сідлом, до якого приторочений був лук зі стрілами й меч. Зайшов у печеру блідий, з міцно стиснутими устами. Обтерши довгі, вже трохи побиті сивиною вуса, що важко звисали до самого підборіддя, наказав негайно збиратись у дорогу.
Лицарі лишили в селі свою залогу, – за якийсь час головна сила буде повертатись, а потім ніби йтимуть інші... Таке-от Стирові оповів односелець, – з тих, що лишилися в селі і тулились серед поруйнованих обійсть.
Усе, що могли, навантажили на коня, посадили на нього ще й двох меншеньких дітей і подалися лісом куди очі дивляться. Йшли, маючи за дороговказ удень сонце, а вночі зірки. І отак вийшли на Озеро.
Для них воно видавалось звичайним лісовим озером, тільки що велике і кругле, а ще ж посередині й острівець. Узбережжя всипане дрібним білим піском, вода чиста й лагідна. За Озером саме заходило сонце. Довколишню тишу порушував тільки кінь, що зайшов у воду і спрагло пив, голосно хлюпаючи й фуркаючи.
– Здається, ми прийшли, – сказала мати.
– Ні, Горино! – відповів Стир. – Ми прийшли у гарний край, справді тут і лишимось, але над Озером жити не будемо. Сюди кожен може приблудити, Озеро вабитиме людей... І не тільки людей. Ми оселимось неподалік від Озера, в лісі. Знайдемо добре чисте джерело і біля нього викопаємо колодязь, а згодом і хатку собі збудуємо... Але це почнемо завтра, а нині заночуємо тут, біля Озера.
Стриножив коня, пустив пастися. Діти назбирали сухого хмизу, Горина розклала багаттячко, почепила горщика з водою, заправила окріп лісовим щавлем та гречкою, якої трішки привезли із собою, грибами приправила, які смажила тут-таки на вогні, настромивши їх на патички, і вечеря незабаром була готова.
Наступного дня зрання, тільки знайшли у лісі джерело, біля якого могли заснувати нову оселю, Стир узявся закладати курінь, де можна було б ночувати на перших порах.
Курінь Стир вирішив прип’ясти до розлогого дуба, з-під якого, власне, і витікало з іншого боку джерельце. Джерельце розчистили, зробили копаночку, і відстояна вода здавалась майже солодкою на смак, цілющою і живою. Крислатий дуб і так був прихистком від дощу і сонця, вітер посеред лісу не мав їм дошкуляти сильно, але ж яке не є, а житло має бути. Оселя – основа родинного життя.
Отож зрубав Стир сім високих тонких сосон, швидко склав із них каркас для високого і широкого куреня і з допомогою Волина та інших дітей невдовзі вже виклав місце для ночівлі цілій родині. Якраз Горина і їжу приготувала. Але братися до їжі ще було не час.
Розміркувавши, де ставитиме землянку, в якій можна літувати, і де будуватиме вже хату, в якій зимуватимуть, Стир водночас мав вибрати місце для капища.
Не привітавши богів, не піднісши їм жертви, хоч якоїсь, у перший день не можна було ні сідати їсти, ні ладувати нову оселю – добра не чекай.
Тож іще якийсь час забрало у Стира обладнання у протилежному від джерела і майбутньої хати кінці галявини, трохи вже лісі, за дверима, місця для пожертв богам і лісовим духам.
Тепер усе було як слід. Батько родини приніс до жертовника потроху від кожної зготованої Гориною страви і попросив у богів захисту й опікунства та допомоги у новому житті свосї родини. Просив заступництва у рожаниць, у бога неба Сварога, у його сина Даждьбога та у грізного володаря блискавок Перуна, а також у бога багатства й худоби Велеса і у Мокоші – богині долі, матері врожаю, опікунки дощу, пологів і пряжі.
Поза тим мусив Стир умилостивлювати і темні сили, духів Мороку, щоб не прогнівити жодних богів.
Тепер можна було і самим потрапезувати.
За всілякими клопотами промайнув перший день.
Щойно розвиднілось, розбудив Стир Горину. Вона вийшла з куреня, розляглась догола і сім разів обійшла довкола куреня, звівши руки догори і благаючи неба допомогти родині, здоров’я і примісту від лиха. Потім вдяглася і викликала з куреня Стира.
Зготували сяку-таку їжу, підняли дітей і – до роботи. Узялися будувати хатку-землянку.
Знову, зберігаючи звичаї батьків, старанно дотримуючись усіх обрядів, Стир заклав перші сім колод і знову склав жертву богам... Радісно було для родини те, що й цю жертву прийнято, як і найпершу, бо вже на другий день під образами богів стало геть чисто.
А потім Стир поклав до капища і поціленого стрілою тетерука, не пожалівши зголоднілих дітей, бо з двох запольованих птахів одразу ж одного віддав богам, а ще грибів і ягід. І справи пішли дедалі краще й краще.
Робота кипіла. За кілька днів готова була землянка – це вже оселя! Потім усі гуртом взялися за будування справжньої хати. Життя невдовзі потекло спокійно й розмірене.
Волин, тоді ще зовсім хлопчик, минула лише одинадцята його весна, наступного ранку по приїзді вже радісно хлюпався у прибережній воді. Потім узявся ловити рибу, і йому відразу ж щастило, як ніколи.
Хлопчик був у захваті від Озера. Менші його брати також раділи іграм побіля води, сестри й собі охоче бродили по мілководдю. Але такого захоплення, як у Волина Озеро не викликало ні в кого. Більше того, у Горини, його матері, воно будило навіть острах і бажання забрати дітей від води, яке вона в собі ледь тамувала. Мілина була широкою та пологою, але надто великим було Озеро, невідомо що могло таїтися в його глибинах.
– Ми не знаємо озерного життя, – казала Горина чоловікові. – Ми знаємо Ліс і його володарів та демонів, знаємо лісових мешканців, добрих і злих, знаємо, як з ними бути. Але ж ми ніколи не жили біля такого великого озера. Ні ми нічого про нього не знаємо, ні воно про нас.
Поки збудували на затишній, лісовій галявині хату, до Озера також ніби звикли.
Звикли і до зачарованості Волина Лісом та Озером, і лиш останнім часом Горина почала знову непокоїтися, коли Волинові минув чотирнадцятий рік. Він був найгарніший з дітей, і кучері мав такі чудові, що вище плечей ніколи їх не обтинали. І здавалося матері, що кожного разу після мандрів до Лісу й Озера, приносячи додому ягід та грибів, свіжої риби, яку ловив як ніхто спритно, він виглядає ще гарнішим.
І від цього раптом ставало матері не радісно, а страшно. Щось коїлося з її хлопчиком, щось відбувалося в лісі довкола їхньої родини таке, чому вона не могла дати ради, не могла пояснити, боялася...
– Це життя на відлюдді тебе так переймає, – заспокоював її Стир. – Раптом на тебе щось стало находити. Адже тут чудово! Ми прожили три роки напрочуд спокійно і легко. Ніхто нас не знайшов, не зачепив, лихо обходило стороною. Не гніви богів, лісових демонів і Тих, що все знають, Горино! Нас оберігає якась сила. Може й таке бути, я вже думав про це. Але ж оберігає, ми не повинні гнівити її, бо хтозна, що тут у лісі могло з нами трапитись...
– Я боюсь озера, боюсь русалок, боюсь водяників і віл, я всього зараз боюсь.

Покальчук Юрко - Озерний вітер => читать онлайн книгу далее